NewsНовиниНовости
…Йшли разом з колегами із їдальні покинутою вулицею Чорнобиля, побачили невеликий будиночок – акуратно вибілений, фундамент підведено чорною смолою. Будиночок стоїть на горбочку, вкритому польовими квітками та висадженими тюльпанами. Хотілось дізнатися – хто там живе? Уява вивела образ доброї бабусі-травниці, лісової чаклунки. Вчора знову йшли з їдальні, але вже іншою вулицею. Пройшли повз двох жінок, які розмовляли між собою. Трохи попереду я побачила покинутий будинок, а на залишках подвір’я – два великі тюльпани. Полізла крізь хащі їх фотографувати. І тут чую голос: «Що ти, дитинко, фотографуєш? В мене є багато тюльпанів у дворі, пішли, пофотографуєш, якщо так хочеться…» Виходжу – а там бабуся. Відмови вона не прийняла, тому усією юрбою пішли за нею. І, о чудо, виявилось, що ми йдемо у той самий будиночок з квітами, а його господарка – Марія Матвіївна Василенко, самопоселенка, що мешкає у Чорнобилі протягом 35 років. Їй 84. Живе бабуся сама, порається у дворі теж сама. Вона не лісова чаклунка, замість яскравого наряду – кофтинка, хустинка й фартушок.
Але в її дворі маленька Голландія. Всі квіти висаджує сама. Камерою «мобілки» важко передати усю красу двору. Трохи побалакали.
Марія Матвіївна з тих, кого називають самопоселенцями. Хоча, насправді, вони повернулись у рідні краї, більшість – до своїх домівок.
До аварії жінка мешкала разом із чоловіком у будинку по Київському провулку.
«Родом я сама з села Копачі. До аварії там працювала. Прибиральницею у школі я 30 років відробила. В Чорнобиль за мужем прийшла, в його дім. Так тут і жили. Коли Копачі закопували, я плакала, адже там залишились два родинних будинки. Щоправда, в них вже ніхто не мешкав, бо мама померла ще до аварії, але ж то наше, рідне… Повалили будинки, закопали та й немає…»,- почала розповідь бабуня Марія.
Коли після вибуху на Чорнобильській АЕС мешканців міста Чорнобиль евакуювали, родина Василенко за місяць встигла побувати у Чернігові, Києві, Дніпропетровську. У Дніпропетровську трохи пожили в гуртожитку, потім поїхали до Чернігова, де мешкала сваха.
«Там вже була хата набита, приїхали діти. Місця мало. Ми трохи побули й вирішили повертатись назад, додому. Я приїхала першою. Тихо заховалась між працівниками-ліквідаторами, що їхали з Зеленого мису. В цей же день попросилася на роботу й наступного дня вже вийшла працювати в гаражі на Чорнобильській станції. Так 16 років й пропрацювала прибиральницею», – розповідає Марія Василенко. «Хазяїн приїхав, теж влаштувався на роботу. Через 4 роки помер, у 1990 році. Ховали його у Чорнобилі, за вокзалом. Гараж допоміг. Вже 31 рік я сама тут».
У Марії Матвіївни є син, він з родиною мешкає у Борисполі. Але Марія Василенко виїжджати з рідного Чорнобиля не хоче. Каже, що звикла до своєї землі. Тут і залишиться. Поратися по господарству у такому великому дворі їй складно. Особливо заготовляти дрова.
«От привезли дрова. Заплатила 8 тисяч гривень. Сама поступово їх перерубала. Допомагає мені й мій колишній сусід Сергій, він працює на вашому підприємстві», – продовжує розповідь місцева мешканка.
Бабуня вже давно нікуди не їздить. Щось вирощує на своєму городі, за деякими продуктами ходить до чорнобильських магазинів. Каже, ніяких знижок на товари їй не роблять, все купує за звичними для Чорнобиля цінами. Пенсію щомісяця привозять.
Розповідає, що за комунальні послуги теж платить у повному обсязі, ніякими пільгами не користується.
Марія Матвіївна щиро запрошує до будинку. Відмовитися, то засмутити господиню. Заходжу. У кімнатах чисто, затишно. Й час ніби застиг. Щось кольнуло душу. Поліські хати, традиції. Адже все це поступово відходить у небуття. Разом з цими людьми, яких щомісяця стає все менше.
Марія Матвіївна показує фото на дверях буфету: «Ось мої внук та внучка. Я вже не тільки бабуся, але й прабабуся! Правнукові Андрійкові вже 7 рочків, Маші, правнучці – 5 рочків!»
Я звертаю увагу на два портрети, що висять на стінах. «Оце – я, ще молода. А це – мій чоловік. Ми гарно жили».
Наприкінці зустрічі бабуня запропонувала зрізати тюльпанів: «Давай наріжу, поставиш їх у вазу, будеш милуватися. Диви, які гарні. Ти приходь до мене, дитинко, коли захочеш! В мене ще й інші квіти розквітнуть!» Від того, щоб квіти зрізали, я відмовилась. Нехай двір чорнобильської чарівниці прикрашають.
У Марії Матвіївни є рідні, але вони на досить далекій відстані. Жінка нічого не просила, майже ні на що не скаржилась, але ж ми розуміємо що їй важко жити самій, що усі блага цивілізації які в неї є – це телевізор та мобільний зв’язок. Можливо, хоч якась допомога від тих, хто живе на «великій» землі, чи працює на підприємствах зони відчуження потрібна одній з корінних мешканців Чорнобильського Полісся?
Надія МУДРИК-МОЧАЛОВА, провідний фахівець із зв’язків з громадськістю та пресою ДП «ЦОТІЗ».
chevron-right chevron-left