NewsБез рубрикиНовиниНовости

Відома українська поетеса Ліна Костенко називає  територію Чорнобильського Полісся, яка була виселена в результаті вибуху на Чорнобильській атомній станції – Чорнобильською Атлантидою. Частиною цього втраченого краю є й селище міського типу Поліське. Виселене селище оживає двічі на рік – на Покрова Пресвятої Богородиці та у  першу неділю після Великодня. Поліщуки потрапляють до рідного містечка за спеціальними перепустками. Хоча, повністю мертвим Поліське  назвати не можна – його серце б’ється доти, доки в ньому живуть самопоселенці та діє Церква Покрова Пресвятої Богородиці до якої у престольний день збираються з різних куточків України ті, хто пам’ятає про своє родове коріння.

Ми потрапили до Поліського на свято Покрова. У нашому репортажі ми розкажемо  про його багатовікову історію,  самопоселенців та подорож селищем.

ПРО ІСТОРІЮ

Якщо ви  ніколи раніше не були у Поліському, то навіть споглядаючи на нинішній стан будівель можна зробити висновки, що селище було  доволі компактним і комфортним для повноцінного життя –  у нинішні часи  ні в кожному СМТ є багатоповерхові універмаги, великі Будинки культури чи двоповерхові аптеки. Дивлячись на Поліське й подумати не можна, що колишньому районному центрові вже не менше ніж 605 років! Містечко заснували євреї, що втекли від кочівників. Вони ж дали першу назву містечку – «Хабне», що в перекладі  означає «ховатись».  Хабне було у складі Київської Русі, Князівства Литовського, Річі Посполитої, Російської імперії. У містечку жили евреї-ремісники, вільні козаки, поляки, корінні мешканці. Щоб вдало відбиватися від татар у середині XVI століття тут побудували оборонний замок, але простояв він недовго і був розграблений повсталими козаками Северина Наливайка вже наприкінці століття.

Розвиток чорної металургії в Хабному був на високому рівні – тут видобували болотну руду. У XVIII-XIX столітті разом із Хабним процвітали декілька поселень поряд – Замостя, Ковтуб та Слобода Радзивіллівська.  Чому Радзивіллівська? Тому що тут був пан Радзивілл, представник найбагатшого литовського роду. При ньому з успіхом діяла швейна фабрика, а для руху машин використовувалась гребля на річці Уж. Окрім швейної в містечку були меблева фабрика і численні ремісницькі артілі.

З 1850 року Хабне належало поміщикам Горвартам. У 1890 році близько 80% населення налічували євреї, але коли приєднали й населенні пункти, які було розташовано на околицях, людей різних національностей, наприклад: поляків, українців, литовців – побільшало. Всім вистачало місця.

«Одна з назв вулиць має назву Воля, це тому що на цій ділянці мешкали вільні люди» – ділиться з нами своїми знаннями Олександр Герасименко. Він виїхав із села, але періодично повертається до Поліського щоб відвідати свого брата Дмитра, який не залишив рідне селище й мешкає на вулиці Шевченко поруч з небагатьма іншими односельчанами.

Радянська влада в Хабне прийшла у 1918 році. Після Першої світової та Громадянської війн  в ньому відкрили початкову школу, хату-читальню, лікарню, йшла боротьба з неписемністю. Потім радянські активісти вирішили перейменувати селище. Так у Хабного з’явилась нова назва – Кагановичі Перші. Назвали населений пункт на честь Лазаря Кагановича, політичного діяча, що народився у сусідньому селі Кабани. Статус СМТ містечко отримало у 1938 році. Друга Світова війна принесла багато страждань місцевому населенню. Після захвату тих земель, німецькі загарбники лютували у Кагановичах Перших. Винищено було сотні євреїв, комуністів. Їх розстрілювали, закопували живцем. У селищі є декілька памˊятників й братських могил солдатам, полеглим в боях та місцевим мешканцям. (Для того, щоб збільшити фото – натисніть на нього)

chevron-right chevron-left

 

15 листопада 1943 року підрозділи 143-ї та 336-ї стрілецьких дивізій 12-ї армії 1-го Українського фронту визволили район. У  Поліському було встановлено два памˊятника Героям Радянського Союзу – Недогібченко і Голубовському, уродженцям Поліського. Після відселення їх перенесли у село Красятичі.

Останкам розстріляних і закатованих не стало спокою після відселення селища. Про «чорних» археологів нам розповіли місцеві. Вони стверджують, що на одному з місць розстрілу декілька років тому хтось розкопував останки та шукав речі, що мають цінність. На цій ділянці  навіть кістки знаходили.

А коли ж Поліське отримало свою назву? Це сталося тільки через 17 років після закінчення війни – 1 листопада 1957 року. Район перейменували в Поліський, а селище стало районним центром та отримало свою нову назву.

«А ви знаєте, що у Поліському був свій аеродром?» – запитує мене Олександр  Герасименко в перервах між привітаннями з тими, хто прибуває до Поліського. «Його було обладнано до війни, як запасний. Обслуговував він сільгоспавіацію. Під час Другої Світової в аеродром вцілили снаряди, але він все одно функціонував аж до вісімдесятих! І навіть пасажирській рейс був «Поліське – Київ», літав АН-2». За твердженням Олександра,  коштував квиток не набагато дорожче ніж на автобус – в районі 5 карбованців (рублів).

До наших часів від аеродрому не лишилось й сліду – його переорали.

 

ПРО РІЗНЕ ВІРОСПОВІДАННЯ, ДРУЖБУ ТА ЦЕРКВИ

Мешканці Поліського були дуже дружніми та уживались разом не дивлячись на різне віросповідання. До 60-х років минулого століття  в селищі, в районі нині діючої пожежної частини на одній ділянці знаходились  православна церква, єврейська  синагога  та католицький костел.

За словами Олександра Герасименко на свята усі віруючі вітали один одного та пригощали різними смаколиками. Наприклад, православні – паскою, евреї – мацою, католики – оплатком.

Ніхто нікого не принижував, й не вважав що його віра – найбільш правильна.

«За правління Микити Хрущова церкву було зруйновано. Гарна була та не пожаліли… Пам’ятаю, що у дитинстві я часто  забирався на верхівку церкви, щоб подивитись на зоряне небо чи побачити гарні поліські краєвиди» – розповідає Олександр Герасименко.

Нам вдалось дізнатись, що зруйнували релігійну пам’ятку тому, що потрібно було розширити територію меблевої фабрики, яка знаходилась поруч.

«А костел та синагога куди ділись?» – запитуємо ми.

«Костел став будинком піонерів, синагога – школою» – відповідає Олександр Дмитрович.

Після зруйнування старої церкви віруюча  громада почала збиратись в одному із будинків, де мешкала літня жінка. Поступово його переобладнали та перебудували. Так з’явилась Церква Покрова Пресвятої Богородиці, до якої нині й приїжджають Поліщуки. За словами Олександра Герасименко,  розписував поліську святиню його однокласник – Володимир Лутченко, художник-самоук. А ось повністю чи частково – вже пригадати не може.

chevron-right chevron-left

 

Багато років віруючі збирались у церкві. І навіть після відселення мешканців Поліського приїжджають. Зазвичай після служби сідали за великий стіл що знаходився просто неба поруч із будівлею.

В цьому році стіл пустував. Місця хватило й в невеликій прибудові що у дворі Храму.

Раніше в Поліське з’їжджалось сотні колишніх мешканців, але в останні роки їх стає все менше.

 

У цьому році, коли зоною відчуження ширився вогонь, не оминув він і Поліського. Багато старих хат вигоріло, але церква вціліла.

«Ми трохи не на колінах перед пожежниками стояли, просили щоб врятували нашу церкву. Вона вцілила завдяки зусиллям рятувальників та чуду!» – розповіла нам одна з мешканок Поліського.

ПРО САМОПОСЕЛЕНЦІВ

До аварії в смт Поліське проживало 12 тисяч осіб. Після відселення мешканців Поліського в рідні краї повернулися близько десяти самоселів.

Наразі  у Поліському їх залишилось зовсім небагато. Основна частина мешкає на вулиці ім. Шевченко. На життя вони не жаліються й переїжджати нікуди не збираються. Електропостачання – є, вода в колодязях – є. З телебаченням та інтернетом теж проблем немає.  До того, що навкруги тільки пусті будинки та зелені хащі – звикли. За продуктами їздять в сусідні сіла й самі вирощують все необхідне.

Туристи у них бувають зрідка, тому що Поліське знаходиться далеко від КПП «Дитятки» та популярних у відвідувачів маршрутів.

З деякими із самопоселенців нам вдалось познайомитись про, деяких тільки почути.

Дмитро Герасименко, вчитель

Дмитро Дмитрович народився в Поліському, закінчив педагогічний інститут, працював учителем у сусідньому селі. Коли людей почали відселяти, переїхав на Харківщину, потім  під Київ, а зараз  живе в Поліському. Наразі він працює вчителем  в селі Луговики і навчає онуків свої перших учнів. Дмитро Герасименко – поет. Видав вже 6 збірок своїх віршів! Будинок в якому мешкає Дмитро Герасименко зі своєю родиною відрізняється від інших – на ньому прикріплено великий дорожній знак «Stop» та прикрашено різними артефактами радянської доби й народного побуту. Виходить досить цікаво.

 

Віктор Лук’яненко, пенсіонер

Віктор Петрович – людина, яка ніколи не виселялась із Поліського, навіть тоді, коли мешканців селища почали масово евакуювати. За словами самопоселенця, він працював у місцевій аптеці. Медичний заклад продовжував свою роботу й після відселення. Два роки тому померла жінка Віктора Петровича й наразі він мешкає сам.  В Ірпені у Віктора Лук’яненко живе донька. Але переїжджати він до неї не планує. Розповів самопоселенець про деякі незручності – пенсію чоловік отримує на картку, але щоб зняти гроші їхати потрібно аж до Іванкова, а це близько 60 км.

 

Бабуня Юзефа

Літню жінку бабунею Юзефою звуть усі. За словами сусідів Юзефі вже виповнилось 94 роки. Довгі роки вона доглядала за церквою та поліськими кладовищами. Коли ми приїжджали бабуні Юзефи не було вдома. Поїхала правнуків глядіти – сказав Олександр Герасименко. Він розповів, що жінка дуже тяжко розстається із Поліським, а вертаючись каже – що то за сусіди, навіть, поговорити ні з ким!

Місцеві кажуть, що десь на околиці села мешкає ще одна літня жінка, але знайти ми її будинок не змогли.

ПРО ПОДОРОЖ ПО СЕЛИЩУ ТА ЗАЛИШКИ МІСЦЕВИХ ЦІКАВИНОК

Трохи повернемось до історії Поліського. Після війни селище почало стрімко розвиватись. В містечку працював завод з перероблення льону. Тут його  приймали, переробляли і відправляли  волокно по всьому Радянському Союзу. Багато людей працювало на хлібозаводі. Хліб пекли не тільки для Поліського, але й інших районів. Були меблева і швейна фабрики, свій комбінат побутового обслуговування. Діти навчались у  загальноосвітніх школах та  музичній. Для випускників діяло професійно-технічне училище. На території Поліського було розташовано 27 магазинів, універмаг, 6 кафе, будинок культури, лікарня, аптека. Відпочивали місцеві у парку ім. Ленінського комсомолу, де були площадки, на яких займалися спортом, дитячий майданчик та іграшковий потяг.

chevron-right chevron-left

Усі необхідні заклади для комфортного життя. У селищі друкували газету «Радянське Полісся». А ще колишні мешканці Поліського розповіли, що у селищі ще у 60-х роках стояв самий довгий міст у Европі, зроблений з дерева. Він перекидався через ріку Уж. За шляхопровід відповідав начальник моста – так, це була офіційна посада. До наших часів міст не зберігся.

Поліське жило своїм життям навіть після аварії 1986 року. Сюди привезли частину евакуйованих городян Прип’яті! Деякі з них  залишились і встигли отримати нові квартири. Після аварії було покращено побут і життя мешканців Поліського, зокрема прокладено нові дороги, побудовано багатоповерхові будинки… Одного дня все змінилось. В 1993 році  із-за радіаційного забруднення Верховна Рада України прийняла рішення про обов’язкове відселення Поліського…

Олександр Пономаренко, колишній місцевий житель відвідує Поліське практично кожного року. Але цього року на Покрова він вперше приїхав у селище разом із своїм сином Юрієм.

 

На екскурсію містечком ми пішли разом. Наразі Поліське майже все поросло деревами та кущами. Іноді навіть фотографувати було важко – будівлі ховаються за непролазною зеленню. В центрі досить пристойно зберігся асфальт. Того, що при спогляданні визиває емоції побачити важко – ні іграшок, ні предметів побуту на вулицях. Селище постраждало від цьогорічних пожеж, але місця згарищ вже поросли молодняком та травою. Є на одній з вулиць дерево. Воно обгоріло так, що нагадує скульптуру вогняної трагедії.

 

chevron-right chevron-left

На кладовищах ми помітили памˊятники дуже незвичної форми – чому вони такі, пояснити ніхто не зміг. Місцеві пригадали, що, можливо, хтось зробив такий багато років тому для свого родича. А потім подібні почали ставити й інші. З етичних міркувань фотографувати ми їх не стали. Нижче розповідаємо про обˊєкти, які побачили подорожуючи вулицями Поліського.

«Секретарський» будинок

Будинок, в якому мешкали перші секретарі райкому компартії України знаходиться на вулиці Шевченко, 33. Він був відомчим. Поки ти займаєш поважний пост – живеш в ньому. Покинув – виселився. В «секретарському» будинку жили три партійні діячі.  Місцеві розповіли, що після аварії один з них клявся, що не покине людей й виїде одним з останніх. Однак після того, як йому запропонували квартиру в столиці, чкурнув в перших рядах.

Аптека

chevron-right chevron-left

 

Двоповерхова будівля розташована на вулиці Петровського, 14. На першому поверсі була аптека, на другому – квартири, в яких жили її приїжджі працівники. В цій аптеці й працював самопоселенець Віктор Лук’яненко.

Будинок культури

chevron-right chevron-left

Будинок культури залишався одним із осередків культурного життя мешканців Поліського. Тут проводили дискотеки, концерти, частенько виступали артисти із Києва. Глядацька зала та сцена були досить великими. На другому поверсі розташовувався музей ім. Леніна. Діти займались у різноманітних гуртках. Гербову ліпнину, яка вціліла до нинішнього часу, робив батько Олександра Пономаренка, який працював інженером-економістом, але за покликом серця був художником та скульптором.

Ресторан

 

 

Будівля ресторану дуже велика, але за деревами розгледіти колись розкішний заклад  громадського харчування вже важко. Олександр Пономаренко розповів, що на першому поверсі люди тільки приймали їжу та відпочивали, а на другому, окрім того, можна було й потанцювати.

Універмаг

chevron-right chevron-left

Будівля універмагу вражає. Навіть зараз не в кожному смт можна побачити торговельний центр таких розмірів й в декілька поверхів. До нашого часу на колонах першого поверху збереглися малюнки з дитячих мультфільмів та казок. При вході до універмагу хтось залишив напис.

Міліція

chevron-right chevron-left

Місцеві розповіли, що будівлю міліції збудували на території старого єврейського кладовища. Кажуть, що в райвідділу колись спіймали аферистку. Вона видавала себе за круту знайому Андрія Громико, Першого заступника голови Ради Міністрів СРСР та партійного діяча. А все почалось з того, що на похороні брата Андрія Громико, який відбувався в Ірпені, жінка сфотографувалась поряд із великим радянським цабе. Після цього, використовуючи світлину, почала свою активну діяльність. Дістати дефіцит «по блату», домовитись, звести, обдурити, вирішити питання. В результаті на чомусь погоріла й потрапила за грати. Подробиць співрозмовники вже не пам’ятають. Поруч із міліцією ще одна будівля. За твердженням Олександра Пономаренка тут покарання відбували ті, кому «вліпляли» 15 діб.

Будинки із червоної цегли

chevron-right chevron-left

 

Більшість приватних будинків вже зруйновано – деякі постраждали від пожеж, деякі від впливу часу та мародерів. Але що примітне – багато будинків вибудовано із червоної цегли! Чому? Все просто – поруч знаходився цегельний  завод.

Такою ж цеглою обкладено дім Олександра Пономаренка на вулиці Горького.  Його він відвідував у минулому році – тоді покрівля й стіни були цілі. В цьому році ми побачили вже руїну. Вогонь зруйнував будинок.

Арка

У 1954 році арку було зведено до 300 – річчя  дружби України з Росією. Дружби вже немає, а вона стоїть і до цього часу.

Матушкіна затока

Є на території Поліського одна затока з дивною назвою – «Матушкіна». Колишні мешканці розповідають, що ще до революції матушка їхала на службу до церкви та потрапила разом із кіньми та повозкою у воду й потонула. З тих самих пір в затоці майже кожного року потопельників знаходили.

Пам’ятники жертвам Голодомору

Дивовижно, але пам’ятники жертвам Голодомору встановлено на двох кладовищах Поліського. Відомо, що один з них було встановлено ще за радянських часів, у 80-роках. Місцеві розповіли, що на відкритті тодішній секретар райкому компартії заявив, що поминальні дні тепер проходимуть 9-го травня. Але народ не сприйняв нововведення.

Будинок, в якому мешкає Дмитро Герасименко

Будинок притягує увагу своїм “апгрейдом”. Біля нього зупиняються майже усі, хто приїхав до Поліського.

 

chevron-right chevron-left

 

Надія МУДРИК-МОЧАЛОВА, фахівець з розвитку інформаційних технологій ДП “ЦОТІЗ”.